parte 16 (1/2)

Стефані переводила погляд, то на мене, то на закам'янілих на місці Брендана і Хлою.

- давайте сядемо і я все поясню - подав голос Брендан виставляючи руки вперед, і ховаючи погляд то в білосніжну стелю, то в квітковий килим під своїми ногами .

- вже будь ласкавий, поясни - врешті відповіла вже і без натяку на сонливість Стефані, все ще перекидаючи погляд на Брендана і Хлою, та довше його затримуючи на дівчині, пристально вдивляючись в її злякані і розлючені очі .

Обережними кроками ми дійшли до дивану у вітальні, і в тій же мертвій тиші чекали на слова Брендана.

- отже, якщо коротко..- почав Брендан, але Хлоя гучно сплеснула в долоні і високим тоном перебила

- тут немає що пояснювати ! Ми з Даміано переспали, незнаю як ви з Бренданом, але ти можеш зайти в кімнату, вигляд якої підтвердить тобі всю ситуацію !! - майже прокричала Хлоя вказуючи на Стефані, а в мене почали закрадатись доволі серйозні сумніви в її словах.

- знаєш Хлоє - після кількох хвилин пристального погляду на ній, сказала Стефані - схоже що сеньйор Гроссо не був попереджений про те що тут ну дуже тонкі стіни, я прокинулася ще від ваших криків, і для себе відмітила, що ти занадто вже сильний акцент даєш на зовнішньому вигляді кімнати. - завершила Стефані, а Хлоя заклякла на місці і почала труситись, від страху це чи люті, поки що було не ясно. Стефані переможно посміхнулась її реакції, і знайшовши зручнішу позу склала руки на столі.

Брендан потягнув Хлою за руку, всаджуючи її в диван.

Ні я, ні Брендан не наважувались розірвати погляди які кидали блискавки між дівчатами .

Через хвилин п'ять Стефані це явно набридло, і вона продовжила наступ на Хлою.

- Хлоя, розповідай про все, Брендан так чи інакше всеодно мені розповість. Але ж розумієш, він може це все скласти не в такій формі яка тобі буде подобатись . - Стефані підморгнула а я перевів погляд на Хлою, яка з лютою ненавистю дивилась в очі Стефані, і почала тихо але впевнено говорити, чого я зовсім не очікував. Мені здавалось що вона буде виправдовуватись, тому я був злегка шокований.

- добре, допустимо я спеціально зробила цей безлад в кімнаті, але це тому, що така шмаркачка як ти не заслуговує Даміано. В тебе ні фігури, ні відомості, ще й он закрита в цій своїй дирі на пів року, а Даміано це тільки терпить.- але тут вже не витримав і я

- зупинись Хлоє, досить. - я встав з місця і повернувся до Стефані яка також вже стояла.

Я кинув останній байдужий погляд на неї і пішов за Стефані до виходу з цього будинку.

- як ти Стефані? - запитав я в спантеличеної дівчини яка поруч зі мною підпалила вишневу сиграту у злегка тремтячих руках.

- я не знаю що тобі відповісти, я справді не очікувала що таке може статись, не знаю як я протримала весь цей час впевнений образ, бо в голові повний безлад. - вона повернулась до мене, взяла за руку і потягнула в сторону своєї квартири .

- давай викличимо таксі, тут кілометрів п'ять йти - я зупинився і хотів витягнути телефон з кишені, але не знайшов його там, як і свого гаманця з всіма решту речима, які повинні були бути там .

- мені здається хтось вдало покопався у моїх кишенях, в тебе немає телефону ? - зітхаючи сказав я підіймаючи очі на Стефані .

- в мене на щастя є, подзвони Брендану, нехай принесе твої речі до моєї квартири . - сказала Стефані паралельно дістаючи телефон. Ми продовжили йти, тому що назад в той будинок ніхто б не повернувся, і сподівались зустріти таксі по дорозі, бо зв'язок якогось дива тут не ловив . Ми йшли тримаючись за руки з переплетеними пальцями, а в інших руках тримали різні сигарети . Щебінь тиснув підошву наших кедів, а Стефані схоже що точно хвалила себе за рішення залишити натираючі і незручні туфлі чекати свого часу.

Ми пройшли зовсім не багато, і в наше поле зору потрапив неймовірний каньйон, де не де з поглибленнями, заповненими бірюзовою водою, яка відблискувала на сонці . Ми переглянулись і без слів рушили в сторону сходу до каньйону. Зовсім різні дерева оточували нас там, але ялин було найбільше. Мох з туманом задавали особливої атмосфери разом з невеличкими озерами та кам'яними скелями. Стефані йшла попереду, торкаючись як зазвичай холодними пальцями всього, що було на шляху .

Ми дійшли до широкої прірви, внизу з найбільшим озером, невідомої глибини, і сіли на самому краєчку, все ще тримаючись за руки .

- я така щаслива зараз - сказала Стефані з умиротвореною пів-посмішкою на точно щасливому обличчі .

- я теж Стефані - відповів я кілька хвилин потому, погладжуючи її по гладкому русявому волоссі.

- коли ти їдеш ? - трохи згодом запитала Стефані .

- завтра вночі - видихнувши відповів я, все ще торкаючись Стефі заспокійливими рухами.

- ходімо Стефані, в мене через три години інтерв'ю, а нам тут ще дві години точно йти . - з неохотою сказав я, прощальним поглядом оглядаючи неймовірну красу довкола.

- давай ще трішечки..- попросила Стефані хапаючись за мою руку, і без можливості відмовити я повернувся на попереднє місце, згортаючи Стефі в міцні обійми, проти яких вона не була. Незвично для мене, жодну попередню дівчину не можна було навіть мимоволі поцілувати, чи вже тим більше обійняти. Вони ніколи не розуміли сенсу в таких такильних моментах, і відхиляли мої спроби виправити їхню думку щодо цього. Стефані була не проти навіть зараз, коли ми обіймались три хвилини, не кілька секунд, а три хвилини .

Через хвилин десять ми все ж пішли, бо йти справді є куди. Коли ми вийшли на місце з якого спускались, повернулись до каньйону попрощатись і Стефані почала щось шукати в своєму шопері.

- що ти шукаєш ? - зацікавлено і спантеличено спитав я .

- полароїд, давай зробимо кілька фото - відповіла дівчина, і одразу після згадки предмету знайшла його в бездонній сумці.

Вона зробила близько 30-тьох фото, щоразу аргументуючи нові фото якось типу ”ти тут не посміхнувся”, ”ми занадто серйозні”, ”волосся розвіялось від вітру!!”

Так вийшла майже фотосесія на фоні прекрасного каньйону, і переглядаючи всі кадри на гладкому папері, я вибрав одне миле фото, і хутко заховав його в кишеню.

Стефані мимоволі посміхнулась моїй дії, але вдала що не помітила, умиротворено видихнула, і набрала повні груди повітря, готуючись щось сказати .

- пішли швидше додому, я хочу дещо зробити разом з тобою - Стефі загадково посміхнулась і взяла мене за руку, переплітаючи пальці немов в міцний вузол.

****

Ще в під'їзді Стефані почала гараче цілувати, чому я трохи здивувався, але прийняв ”виклик”.

Стефані

Ми не побачимось хтозна скільки часу, і нехай це трохи недоречно, але моментом користатись треба. Сама для себе виправдовувалась я, одною рукою відкриваючи двері квартири. Стукаючись об стіни спинами, ми врешті зайшли до квартири. І всередині, вже не було нічого, що могло б зупинити нас. Сплітаючи язики у пристрасний, і прекрасний танго, ми дійшли до дивану, і я була притиснута, обіймаючи повислого наді мною хлопця. Непотрібний одяг злітав з нас швидше аніж ми встигали це усвідомити, і через п'ять хвилин на наших тілах не було і клаптику тканини. Міцно, але не боляче, обіймав мене Даміано. Його сильні руки притримували мою спину, і як фосфорову ляльку несли. Якимось дивом діставшись до ліжка, Даміано більше не тягнув, ввійшов в мене, тримаючи мої схрещені руки над моєю головою, і пильно вдивляючись в мої очі, з доброю посмішкою.

Ніжні, пристрасні, тихі, голосні стогони наповнювали кімнату, і взагалі здавалось що їх чує вся планета. Стефані ніяковіла від розуміння цього, але завдяки високій температурі їхніх стискаючих між собою тіл, це було не помітно.