ღЖивой... Но внутри мертвыйღ (1/2)
Хамелеон устало тер переносицу, сидя у изголовья кровати, на которой уже вторые сутки спал Михась. После того укола, он так и не просыпался, но теперь лежал хоть без вскриков и метаний - спокойно.
От Нади на его телефоне пропущено больше 40-а звонков - мужчина так и не решался поднять трубку вместо сына, а та ведь точно волновалась за него. Но потом ему пришла одна идея в голову - написать смс от имени Михайлика.
”Привіт, мам!”
”Михасик? Паразіт малий, ти чого слухавку не береш?!
Ти хоч знаєш, як я хвилююсь?!”
”Я телефон посіяв десь, тому пишу зі смартфону друга.
У нас зараз завал на навчанні, викладачі строгі і вимогливі...”
”Це не є приводом для того, щоб не брати слухавку! Михасю, мені ше тиждень лишився тут відвалятись, коли я додому вернуся, ти в мене таких підзатильників дістанеш! Ну як так можна робити, сонечко?! Я так переживаю за тебе!”
”Я більше так не буду. Все, мам.
У мене зараз пари. Як буде час - наберу.”
- Так, ну начебто правдоподібно... Але ж соромно.
”А за те, що ти довів свого сина до такого стану не соромно?.. Ти жахлива людина, Міш. Жах-ли-ва. Наді брешеш, хоча, як порядний чоловік, мав би набрати її і розповісти в якому стані зараз Михась. Він в першу чергу її дитина, а не твоя.
Це, напевно, перший раз в житті, коли мені так страшно, коли я не знаю чого чекати. Рано чи пізно ти прокинешся і що з тобою робити далі я не знаю. Ти мене боїшся - а це ще гірше за ненавість. Ти просто не хочеш навіть чути мене, не те, що якось контактувати, і від цього так боляче на душі.
Я не знаю, що буду тобі казати. Але так багато хочеться для тебе зробити. Дати тобі те, чого у тебе всі ці шістнадцять років не було. Я згрішив, знайшов у твоїй сумці ключі від вашої хрущовки і поїхав туди... Ліпше б я туди не заходив.
В яких жахливих умовах ви там жили. Всього лиш одна кімната, маленька кухня, ванна, коридор, в якому більшу половина зайняла шафа і все... В кімнаті одне ліжко і малюсіньке розкладне крісло, одна шафка з тумбочкою і маленький столик. Навіть іграшки м'якої не було, все в книжках медичних, на ліжку ще знайшов старенький ноутбук, але від того легше не стає.
Речі Надійки взагалі бажали кращого, не уявляю, як вона в тому ходила. Як і не розумію, чому вони жили так бідно, ще й тут, в Києві, де ж той її хвалений допропорядочний татусь? А ще я знайшов маленький альбом там... І на всіх фото мій Михасик один. Були і з Надьою, але там він ще зовсім малятко...
І жодної фотографії з дідусем, видно сильно він його ”любив”, раз Надійка з ним вступилася і вибрала таке життя. Найгірше те, що час я не поверну і не зможу ні побачити його перших кроків, ні почути його перших слів... А ще я там листочок знайшов... Він був захований під єдиним фото, де вони були з Надійкою разом, там, де він вже більш дорослий...
Це був карявенький малюночок, точно його рукою, я впевнений. Там був зображений чоловік, але безликий, не намалював він йому ні очей, ні губ, ні носа, ні брів... А збоку підписав:
”Мій татусь, якого я колись знайду, </p>
сподіваюсь від буде схожий на Хамелеона, </p>
про якого мені розповідає кожну ніч мама.”</p>
Як я зрозумів, вона йому казочки складала і так намагалась розповісти про мене. Я знайшов безліч малюнків, в яких він малював того ”казкового” персонажа і кожен раз, то був дядько в білому халаті, в кишені якого, збоку, були шприци й слухавки, а з іншого - захований пістолет.
Знайшов я і його зошити старі, в нього такий акуратний почерк, ні одного зауваження чи виправлення на тих листках - просто круглий відмінник і розумничок. Як він це все встигав? І працювати, і до вступу готуватись, і школу так гарно закінчив... Золотко, а не дитина.
Чому ж Надя не захотіла розповісти мені про нього? Чого змовчала? Може й думала, що я їй не повірю, скажу, що нагуляний... Але навіть якби й так було, я їй би не відмовив. Скільки ми часу тоді угробили на її лікування, бо нам всі в один голос трубіли, що вона не зможе мати дитину, що це неможливо...
І от, яке маленьке чудо вийшло. І скільки звичок він від мене перейняв. Він навіть, здається, лівша. Просто моя маленька копія. Чого ж я раніше не додумався підняти ці всі питання? Якби ж я не повівся на ті твої байки, що ти так завзято мені повідав тоді в лікарні, все б зараз було по-іншому.
Все одно, потрібно все зробити, щоб ізолювати тебе від кримінального світу. Я не хочу, щоб ти став таким, як я - холоднокровним вбивцею. В мене починалось все так само - спочатку мене розламали, а потім мене зібрав по частинах Вельзевул і зробив з мене оце жахливе створіння.
Не можна так казати, але все-таки це чудово, що його зараз тут нема. Він би з мого Михася таке сотворив, що ховалися би всі бандюги... Я не хочу цього. Мені потрібно направляти його на спокійне і чесне життя. Щоб він міг засинати з чистою совістю.”
Хамелеон отвлекся от своих мыслей, поскольку заметил, что мальчик стал ворочаться и потягиваться на кровати, выгибаясь, словно котик. Он вслепую стал шарить рукой по прикроватной тумбочке, ища свой телефон, найдя - подтянул к лицу и сразу же увидел входящий от Виталика.
- Та, я слухаю? - хрипло сказал он.
”Подоляк, блять, де тебе, сука, носить, а?!
Тебе три дні на парах не було! Ти здурів?!
Мене так в деканаті вз'єбали через тебе!”
- Як три дня? - подорвался с кровати Михайлик, так и не замечая отца, что сидел совсем рядом, - Яке число сьогодні?
”Ти з ким вже бухав і взагалі де ти зараз є?!
Шо я викладачам маю казати?! Михась?!”
- Віталік, я не п'ю. Я... Захворів я, вот. Як тільки я виздоровію, одразу ж прийду.
”А енки твої хто буде відпрацьовував?
В тебе їх вже дев'ять, Михась!
А нє, вчора було 4 пари, тому десять!”
- Я тебе почув. Довідку в дока візьму, принесу. Не кіпішуй.
”Давай, Михась, виздоровлюй і ходи на пари,
бо без тебе взагалі фігня получається!
Викладачі всіх махають по черзі
тими своїми замисловатими питаннями,
на які відповіді знаєш тільки ти.”
- Добре. Па-па, - сказал расстроено Михась, нажимая на отбой, а затем подтянул к себе колени, утыкаясь в них лицом, - Йоп твоя мать, ото я вляпався... - прошептал он, а потом вдруг вспомнил, - Мама! Точно мама!
Он впопыхах снова включает телефон, проверяя, была ли та в сети, и видит что да - 29 минут назад - значит жива, никто ее не трогал. Он так же видит кучу пропущенных и все же набирает ее номер.
- Мам! Мам, як ви?
”Ти дивись і сто років не пройшло.
Невже додумався подзвонити мені?
А виписував мені тутво такі мемуари
про свої завали на навчанні!”
- Які мемуари? - непонимающе переспросил Михась, но его тут же кто-то ткнул в плечо, он повернул свою голову в сторону и заметил там Хамелеона, который зачем-то подсовывал ему свой телефон.
”Ти де телефона посіяв? Але номер наче старий?”
- Та я забув його в лекційній, - прочитав короткую переписку на смартфоне отца, стал сочинять на ходу мальчик, - Ви як, матусь? Не болить нічого?
”Та все просто супер, зайчику.
Завдяки тобі я себе дуже добре почуваю.
Сонечко, як би не ти, я б зараз точно вже була не тут.”
- Мам, ну не кажіть так... Я нічого такого не зробив. То все лікарі. Вони ж вас лікували, а не я.
”Коли повернусь додому, напечу тобі твоїх улюблених вушок.
Відгодую тебе, щоб в тебе були щічки, як у хом'ячка, маленький.”
- Добре, мамусь, мені вже бігти треба. Я вас дуже люблю.
”І я тебе, моє кошенятко. Чекаю, тебе.
Сподіваюсь, ти скоро прийдеш?”
”Привидом я хіба шо прийду... Бо мене заб'ють.</p>
Не сьогодні, то завтра. Аби маму тільки не чіпали.”</p>
Миша, так и не ответив на мамин вопрос, нажимает на отбой и кидает телефон куда-то подальше, потом снова прижимает к себе колени, пряча в них свое лицо. Носик просто ужасающе болел, живот так ныл, словно в него вонзили тысячи иголок, а руки и шея от тех инъекций, что сделал ему отец, казалось, жили отдельной жизнью.
Но это все фигня, по сравнению с теми воспоминаниями, что стали накатывать на него бушующей волной. Он боится поднимать голову, он боится даже пошевелиться, потому что думает, что отец пришел, чтобы закончить начатое - чтобы добить его окончательно.
”Нашо я прокидався? Нашо? Але хоч наостанок, я встиг поговорити з мамою... Він ж колись її любив, невже вб'є її? Тоді, шо то за любов така? Та відпиратись не має сенсу, вони всі тут за одне - вони всі думають, шо я зрадник. Вони всі хочуть мене вбити.
Що б я не говорив, мене ніхто слухати не буде. Отак все і закінчиться, Михась. Так і не почавшись. Може дідусь дійсно добре тоді зробив, коли маму від нього забрав? Він ж... Тато дуже жорстокий. До всіх.
Може, він колись таким й не був. Але зараз... Він думає про мене ненайкраще. Його думка про мене впала точно нижче плінтуса. В його очах я брехлива хвойда і виправити таку думку наврядчи вийде.”
- Ми... Михасик, - тихо произнес Хамелеон, кладя руку на острое, худое плечико, - Ти як, зайка, як твій носик, ще болить?
”Душа мене болить... Але хіба тобі це потрібно?”</p>
- Мене нічого не болить.
- Точно? Давай, я тебе огляну.
- Ні! Ні-ні-ні! Не треба, - сразу же натянув до носа одеяло, испуганно вскрикнул Подоляк.
- Мавпочка, я знаю, що ти мене боїшся, і взагалі після того всього не хочеш бачити, але дозволь хоча би переконатись, що з тобою все добре.
”Він мене обманює... Він просто хоче дати мені надію, </p>
А потім різко її розірвати... Я йому не потрібен...”</p>
Михаил на свой страх и риск приобнял мальчика, прижимая его к своему плечу, тот сидел тихо, как мышь, боясь даже вдохнуть лишний раз, его всего колотило - он панически боялся. Боялся Хамелеона и ничего не мог поделать с этим. Ему все время казалось, что тот сейчас вытащит из неоткуда нож и станет его пытать.
- Якщо ти хочеш, я дам тобі заспокійливе.
- Приведи до мене Льошу. Будь ласка, - вырываясь из его хватки, сказал Подоляк.
- Льошу так Льошу.
Врач поднялся и пошел в сторону кабинета Дона. Он уже отсюда ощущал запах дорогих сигар и вискаря. Тот бухал как не в себя, после того, что произошло, и не подпускал к себе никого, кроме Алмазного. Того он тоже методично спаивал, но Андрей держался молодцом, и пытался хоть немного остановить своего боса.
- Так, Леха, во-первых, открой окна. Во-вторых, хватит нажираться, в третьих, Михась уже пришел в себя.
- Как он? - оторвался от стакана мафиози, пьяными глазами смотря на своего друга.
- Плохо, а как он еще может быть? Но зовет тебя. Правда, ты его в таком виде только больше напугаешь.
- Не пойду я к нему. Не могу смотреть на него...
- Нет, сука, пойдешь! Помнишь, как нас Вельзевул учил? Что посеешь, то й пожнешь! Подъем, Леха!
- Не могу я...
- Так, Леша, ты уже не маленький, за свои поступки надо отвечать.
- Он же сейчас плакать будет, кричать, вырываться, биться... Я не хочу пугать его, я ему столько боли причинил...
- Тогда я забираю его с собой и до свидания.
- Нет.
- Поднял задницу и шагом марш к нему! - стукнул кулаком по столу Михаил.
Леша, слегка пошатываясь, и, вытирая влагу из глаз, таки поднялся да пошел в комнату к Михайлику. Там уже давно все было убрано - убирала весь этот хлам разъяренная Людка, которая негодовала от того, что все пошло не по плану, ведь Хамелеон по прежнему был на стороне Арестовича и ни в чем не упрекал его, но она утешала себя тем, что придумает новую стратегию...
Еще одну провальную стратегию.</p>
Он зашел очень тихо, пытаясь сильно не напугать мальчика, но тот сидел на кровати, склонив голову на колени, и рвано всхлипывал. Ведь те ужасные события всё мелькали перед глазами яркими, кровавыми вспышками - разъяренный Леша и просто невьбенно взбешенный папа.